- А ти все працюєш…

- Невже ти хотіла б, щоб було по-іншому? – почула я у відповідь.

- Та ні, звичайно, працюй, працюй. І де в тебе тільки сили беруться?

- Інколи я теж втомлююсь, ти це чудово знаєш. Тоді я просто вимагаю спокою і позитивних емоцій.

- В цьому ми схожі. – посміхнулась я.

- Я ж для тебе працюю, і вдень, і вночі. Так влаштовано в цьому світі, так задумано природою. Життя – це рух. Постійний рух вперед і невтомна праця.

- Невже тобі ніколи не хочеться запитати, чи має все це сенс?

- Все – себто життя? Ні, я ніколи не сумніваюся. Обираючи між життям і смертю я завжди обираю життя. Я можу втомитись, але не сумніватись. Сумніви – це твоя парафія. Завжди в тебе голова захламлена якимись думками і сумнівами. Коли я і ти народжувались, у нас не було сумнівів, було лиш непереборне бажання жити. Навіть зараз, коли смерть ходить так близько поряд з твоїми рідними, у тебе не повинно залишатись місця для думок і прагнень інших, ніж просто жити.

Я лише промовчала у відповідь, бо знала, що це правда.

- Отже, ти знаєш моє перше призначення – працювати, служити. Друге не менш важливе – кохати. Я завжди напоготові допомогти в цьому, але потрібно твоє бажання наповнити чашу коханням, а не чимось іншим. Знаєш, якби люди завжди керувались цими двома призначеннями – служити і кохати – ваш світ був би зовсім іншим.

Це були мудрі слова і моя голова знову не знайшла, що відповісти.

- Мені хотілося б, щоб ти частіше прислухалась до мого голосу. Тобі навіть самій так було б легше. А ще мені подобається, коли ти радієш і коли кохаєш, бо це для мене найкращі ліки.

- Ти так схоже на мене. – посміхнулась я.

- Так. Тому що Я – це і є ТИ. – відповіло мені моє Серце.

Олена Очимовська, червень 2016.